Атомний Вій опустив бетонні повіки.

Коло окреслив навколо себе страшне.

Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! 

Хто сіяв цю біду і хто її пожне?

Хто нас образив, знівечив, обжер?

Яка орда нам гідність притоптала?

Якщо наука потребує жертв, —  чому ж не вас вона перековтала?!

Загидили ліси і землю занедбали. 

Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.

То хто ж ви є, злочинці, канібали?! 

Ударив чорний дзвін.

І досить балачок.  

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені  нікого з вас довіку не простять!

Це вірш не абикого — це Ліна Костенко. Людина, яка бачила Україну крізь біль і слово. Вона присвятила цей вірш Чорнобилю — тій рані, що не загоїлася досі. Сьогодні — 39 років. Не рік, не десять. Ціла епоха. Сотні людей залишили домівки — а разом із ними і частину себе. Вийшли з дому, не знаючи, що вже ніколи не повернуться. Їхні кішки лишились у вікнах, собаки бігли за автобусами, а стіни, що памʼятали їхній сміх, осипалися пилом. У ніч на 26 квітня вибухнув четвертий енергоблок. І вибухнув не лише бетон. Вибухнула довіра, спокій, майбутнє. Те, що потім назвуть «викидом», для когось стало останнім сном. І бла-бла-бла. Факти, дати, цифри — як цвяхи у тишу. Але хіба цвяхами можна сказати, як це — втратити дім? Ми чули це. Ми знаємо. Але коли знання не змінює людину — це лише шум. А нам треба тиша. Така тиша, в якій чути голос памʼяті. Я не хочу сьогодні знову підклеювати нашу історію трауром. Хочу згадати. Не зі сльозою, а з гідністю. Те місто, що було — живе у деревах, у тріщинах на стінах, у поглядах тих, хто не забув. Згадати тих, хто не роздумував. Хто йшов туди, де інші тікали. Хто дихав отруєним повітрям, щоб ми могли дихати далі. Пожежники. Лікарі. Люди. Не з титулів — з дій. Чорнобиль — не просто трагедія. Це знак. Це чорне сонце, що сходить щоразу, коли ми забуваємо. Це пам’ять про те, що сила — не у зброї, а в совісті. Що природа не пробачає. Що історія не має кнопки «перемотати». І тому сьогодні — не про «що сталося», а про «що ми з цим зробили». Чи виросли ми з того болю? Чи вміємо відповідати не лише словами? Бо пам’ять без дії — це як вітер у пустелі. Гуде, але нічого не лишає. Тож хай Чорнобиль буде не тільки жалобою. Хай буде совістю. Хай буде нагадуванням, що наш край — живий. Але тільки доти, доки ми самі його тримаємо. Плекайте українську культуру. Не як моду — як хребет. Вивчайте історію — не заради оцінки, а заради того, щоб не бути знову покараними незнанням. Бо саме ми, ті, хто тут і зараз, — відбудовуватимемо цю землю. І вона буде такою, як ми самі. З вами було радіо ліцею «Гарант Освіта». Хоча для багатьох із нас — це все ще стара добра Словʼянка. Бережіть себе, бережіть одне одного. І нехай ваша пам’ять не зітреться чужими словами. Сонячного та спокійного вам дня.

Учениця 11 класу ФЕДОРИШИНА Милана

НАЗАД>>