Водоспади – одне з найвеличніших і найцікавіших явищ природи. Вода, що спадає згори, з давніх-давен приваблювала людей своєю особливою чарівністю і неповторністю. Найбільші водоспади, що колись уявлялися людям проявом надприродних сил, нині є місцями масового напливу туристів. До таких невгамовних і цікавих людей належимо й ми.
Похмурого червневого ранку автобус з російськомовною групою туристів вирушив від метушливих вулиць Нью-Йорка до Ніагарського водоспаду. Публіка, яку поєднав випадок, була різноманітна: впевнені і врівноважені американці (вихідці з СРСР), метушливі і галасливі жителі Ізраїлю, колоритні узбеки, росіяни, які були здивовані, що українці теж можуть подорожувати до Америки, і ми, українці, що здивували росіян. Об’єднати таких різних людей – непросте завдання. Але гід, яка за часів Союзу працювала в «Інтуристі» у Ленінграді (тепер Санкт-Петербург), впоралася на відмінно.
Шлях від Нью-Йорка до Ніагари проходить через декілька штатів.
За час тривалого переїзду гід розповіла багато цікавих фактів.
Назва «Ніагара» походить від назви поселення ірокезів Ongniaahra, що перекладається як «роздвоєна земля». У індіанців, звичайно, існують легенди про прекрасну дівчину, яку обручили з нелюбом, але заради кохання вона принесла себе в жертву, спрямувавши свій каное у бистрини, але Бог Грому підхопив її, і з того часу душа дівчини живе в його святилищі під водоспадом.
Річка Ніагара тече на північ від озера Ері до озера Онтаріо. Її довжина становить 56 кілометрів і включає Ніагарський водоспад посередині. Водоспад пересунувся за 12000 років приблизно на одинадцять кілометрів. Падіння ріки – 99 метрів. Виходить цікава задачка для учнів; «Порахувати похил Ніагари». Результат вражає 99м : 56 км = 1,77 м/км. Тобто на кожен кілометр довжини річка заглиблюється майже на 2 метри. У 1880 році Ніагара стала першим в Америці водним потоком для будівництва потужної ГЄС.
 
 
Ми подолали відстань у 700 кілометрів приблизно за 9 годин і над вечір прибули до містечка Ніагара-Фолс, що розташоване на берегах річки поруч з водоспадом. На протилежному березі знаходиться однойменне канадське місто. Ці два міста – повна протилежність. Канадський берег вражає висотними готелями з яких відкривається неймовірна панорама водоспаду. З американського боку переважає невисока забудова, і лише споруда казино привертає увагу висотою і мерехтливими вогнями, заманюючи необачних туристів позбавитись грошей. Міста-близнюки з’єднує арочний Райдужний міст, по якому можна перейти або переїхати до іншої країни. Такою можливістю в нашій групі скористалися щасливі власники американських та ізраїльських паспортів. Перетнути кордон з Америки до Канади можна вільно, але на зворотному шляху канадські прикордонники обов’язково перевіряють документи.
Після невеликого перепочинку ми відправилися на екскурсію по околицях. Першим на нашому шляху був чудовий ландшафтний парк з соковитою зеленню дерев, яскравими квітами та ряболистими чагарниками.
Я не перестаю дивуватися, як американцям вдається утримувати газони, парки та й всю країну чистими та охайними. Ні бур’янів, ні сміття немає. Мрію, щоб моя країна теж мала такий вигляд.
Сонце вже спускалося за обрій, а погода не була милостивою до нас. Накрапав дощ, і було незвично холодно порівняно з Нью-Йорком, навіть теплий одяг не рятував від пронизливого вітру.
До заходу сонця ми встигли прогулятися Козячим островом, що розділяє канадську й американську частини водоспаду. Перший поселенець Джон Стедман тримав на острові кіз. Після суворої зими одна тварина загинула. Вважають, що ця жертва і дала назву острову. Тут я вперше побачила чорну канадську білку, яка більша за наших рудих білочок. Істота досить агресивна, справляє диявольське враження. Наші туристи, спробувавши заприятелювати з нею та пригостити смаколиками, отримали у відповідь агресивну атаку, і від несподіванки перелякалися. У Києві я розповіла про цю пригоду моїй приятельці та показала фото. Вона не раз відпочивала у санаторії «Карпати» і повідомила, що цих білок хтось завіз до Карпат, вони виявилися сильнішими за ендемічні види і зараз продовжують свій наступ, винищуючи аборигенні види.
На острові споруджено оглядовий майданчик, з якого туристи роблять чудові фотографії. Посередині острова стоїть пам’ятник Ніколо Тесла. Сербському винахіднику світ завдячує використанням перемінного струму. Тесла спроектував Ніагарську ГЄС, запущену в 1895 році. За кошти магнатів Вандербільта і Дж Моргана були побудовані підземні трубопроводи, що приєднувалися до турбін. Виробленої енергії, вистачало для забезпечення міста Буффало( 32 км). Зараз від 50 до75% води відводять через чотири велетенські тунелі вище за течією Ніагари. Вода обертає турбіни ГЕС і повертається в річку вже нижче за течією від водоспадів. 2013 року заплановано введення нового тунелю довжиною 10,4 кілометри. Виробленої енергії вистачає для забезпечення найближчих районів США і Канади.
Такі маніпуляції з могутніми водними потоками зменшують руйнацію водоспаду. Об’єм води, що відводиться у тунелі, збільшують під час паводків, повені та в нічні години, коли туристи вже сплять.
Про швидке руйнування водоспаду свідчать топографічні зйомки зроблені в різні часи. Зіставлення карт різних років показало, що гребінь «Підкови» щороку«задкує» зі швидкістю від 0,6 до 3 метрів на рік. Значна швидкість руйнування пояснюється історією появи водоспаду та гірськими породами на яких він розташований.
Ніагарський водоспад з’явився після зледеніння, що завершилося близько 6000 років тому. Коли лід розтанув, вода Великих озер потекла річкою Ніагара по породах верхнього шару, стійких до ерозії (вапняки та доломіти). Але нижні два шари складені м’якими породами (сланцями). Ці шари швидко руйнуються, тому з часом утворюється крутий обрив, що обрушується, і водоспад відступає. Цей рух вдалося сповільнити спеціальними інженерними роботами. Останнє велике руйнування відбулося у 1954 році на американському боці.
Про те, що рух води у водоспаді зупиняли, я вперше почула від моєї учениці, яка декілька років жила в Канаді. У червні 1969 року річка Ніагара була направлена тимчасовою дамбою та кам’яним укріпленням по руслу водоспаду «Підкова» і «Американський водоспад» на декілька місяців залишався без води. За цей час були проведені роботи для укріплення схилу. У листопаді потік води повернули в попереднє русло.
Викликає захоплення ще одна дивовижа інженерної думки. Виявляється, високі готелі на Канадському березі теж сприяють збереженню водоспаду. Потоки повітря змінили свій рух. Здіймаючись над готелями воно закручується і опускається до річки нижче за течією, викликаючи водоверті. Тому оглядові майданчики на канадському боці часто вкриті туманом.
У нічний час лавину води і туман підсвічують різними кольорами. Прожектори розцвічують водоспад червоним, фіолетовим, зеленим, оранжевим феєрверком . Це фантастичне видовище треба бачити, щоб відчути ту силу емоцій і почуттів, які викликає грандіозне шоу. На жаль, мій фотоапарат не зміг відтворити таку красу.
Наступного дня погода змилувалася над нами. Яскраве сонце і синє небо обіцяли чудові краєвиди й хороші фотографії. Над Ніагарою сяяла веселка. В ясну сонячну погоду вона тут є завжди. Як правило, веселок буває декілька і часом одна в одній. Це ще одне незабутнє враження від Ніагари.
Зранку, постоявши в черзі декілька годин, спустившись ліфтом до причалу ми нарешті потрапили на кораблик «Діва Туману». До водоспаду курсує два кораблики з американського боку з туристами у синіх плащах, і два - з канадського – у жовтих плащах. Гід нас запевнила, що кораблики ніколи не потрапляли в неприємні пригоди і можна не хвилюватись, хоча здалеку вони не справляли враження надійних суден. Плавання до підніжжя водоспадів тривало не більше 20 хвилин. Ми близько підійшли до лавини падаючих вод «Підкови», плащ не рятував від потоку дрібних бризок, і залишатися сухим було неможливо. Важливо врятувати камеру, інакше фото будуть зіпсовані. Глибина басейну, куди падають води, становить 60 метрів. «Американський водоспад» нижчий за канадський і має висоту вільного падіння лише 21 метр і ширину 323 метри, а канадська «Підкова» 52 метри і 792 метри відповідно. Цю різницю починаєш розуміти, наблизившись до кожного з них. За розмірами «Американський водоспад» поступається канадському, але кожна частина єдиного цілого має свою неперевершену красу і велич. Верх водяної стіни здається нерухомим. Нижня частина – урочисте завершення вирування води. Вона кипить, лютує і утворює великі водоверті. Над безоднею піднімається вир водяного пилу. У ясну погоду сонячні промені, заломлюючись в дрібних краплях води, утворюють семикольорові райдуги.
Не дивно, що у відвідувачів водоспад викликає поетичні настрої. Якщо зібрати все, написане про нього за минуле століття, назбирається ціла бібліотека. Чарльз Діккенс, побувавши тут у 1842 році, писав: «Блукати цілими днями і дивитися на водоспади… спостерігати, як бистрі води наближаються до урвища, беруть розгін і водночас немовби завмирають, перш ніж ринутися у безодню; або ставши на рівні річки й задерши голову, дивитися, як потік рине вниз… бачити перед собою Ніагару, освітлену то сонцем, то місяцем, то багряну в час заходу, то сіру, коли повільно опускаються сутінки, дивитися на неї щодня, прокинувшись у ночі, чути її неугавний голос – чого ще можна бажати!» Саме таке враження через півтора століття справив водоспад і на мене. А ще мені сподобалося слухати «симфонію» води. Американський композитор Тейлор писав : «Музика Ніагарських водоспадів велична і незрівнянна. Вона пристрасно волає до тих, хто її слухає. Акорди створювані водоспадом, чудові й різноманітні, вони бринять на чотири октави нижче порівняно з тим , які линуть із піаніно…»
Але не в усіх Ніагара викликає романтичні почуття. Уже декілька десятків людей в різні часи зробили спробу перетнути водоспад у різний спосіб. Деякі виживали, інші тонули або були серйозно скалічені. Тих, хто врятувався, обкладали значним штрафом. Але спроби перетнути водоспад продовжуються й досі. Спостерігаючи за водними потоками Ніагари, я теж мимиволі подумала, чи змогла б я переплисти водоспад вище за течією.
Кораблик повернувся на берег і наступна юрба туристів заполонила його палубу. Диво тай годі, як така маленька посудина витримує безперервну навалу народу! А ми попрямували до автобуса, щоб рушити вниз по течії до стрімких водовертей. На віддалі від водоспаду ми продовжували чути його гуркіт та спостерігати, як у повітрі висять дві великі білі хмари водяних бризок.
Водоверті – не менш вражаюче видовище. І якщо деяким зірвиголовам вдалося перетнути водоспади, то водоверті виявилися нездоланною перешкодою. Усі хто робив такі спроби, загинули.
Виникає запитання, чи можливе судноплавство з Великих озер до океану. Так можливе. Було побудовано канал Велланд (Welland Canal), що входить до системи «Морський шлях Святого Лаврентія» (Sant Lawrence Seaway) і дає можливість потрапляти кораблям з Атлантики до озер.
Кинувши на прощання українську монетку у води Ніагари з надією повернутися сюди ще раз, ми вирушили назад до Нью-Йорка.
Дякую долі, що вона подарувала мені такі неймовірні враження. Дякую тобі, Ніагаро, що була до нас привітною та розкрила свої таємниці. Сподіваюся на ще одну зустріч.